Від волонтерства до відродження культури:

Мене звати Юлія Ростока, мені 33 роки. До початку повномасштабного вторгнення моє життя було зосереджене на затишку рідного дому в селищі Антонівка, що під Херсоном. Я була звичайною домогосподаркою, поєднувала виховання дітей із дистанційною роботою в інтернет-магазині побутової техніки. Але 24 лютого 2022 року назавжди розділило моє життя на «до» та «після».

Випробування окупацією та шлях до змін:

Опинившись в окупації, ми з родиною не змогли залишатися осторонь. Нашим покликанням стала волонтерська діяльність: ми розповсюджували ліки, які вдавалося отримати з Одеси. Ця небезпечна праця тривала до серпня, поки через донос колаборантів нам не довелося піти у підпілля та переховуватися. Навіть після деокупації випробування не скінчилися — в нашу оселю прилетів снаряд, я отримала поранення. Саме це змусило нас покинути рідний дім і шукати прихистку в Чорнобаївській громаді.

Відродження через дію:

Щоб зберегти ментальне здоров’я та знайти новий сенс, ми почали працювати на благо громади. Разом із небайдужими мешканцями ми власноруч облаштували дитячий майданчик, а згодом орендували приміщення для занять із дітьми. Спочатку це була арттерапія під керівництвом психолога, а згодом ми самі почали навчати малечу створювати вироби з підручних матеріалів. Місцева влада підтримала нашу ініціативу, забезпечивши меблями та канцелярією, запропонували будівлю сільського клубу, яка на той момент перебувала в аварійному стані. Я прийняла цей виклик. Крок за кроком, разом із чоловіком, ми почали відбудовувати цей простір, і невдовзі мені запропонували офіційно очолити клуб.

Сила навчання: Новий рівень можливостей:

Саме в цей період я зрозуміла, що навчання для дорослих — це не просто здобуття диплома, а потужний інструмент, який дає реальні результати. 

 Я зрозуміла: щоб масштабувати зміни та працювати професійно, мені потрібна профільна освіта.

«Вступ до Херсонського фахового коледжу культури і мистецтв у 2024 році став одним із найкращих рішень у моєму житті». Навчання в дорослому віці дарує зовсім іншу глибину сприйняття. Я щиро захоплена викладачами та самим процесом здобуття знань. Саме коледж надихнув мене на наступну велику мету — створення театрального гуртка.

Сьогодні я продовжую волонтерити, допомагаючи військовим та працюючи з дітьми, але тепер я роблю це зі знанням справи та професійним підходом.

 Моя історія — це доказ того, що ніколи не пізно змінити фах, почати вчитися і завдяки цьому перетворити руїни на процвітаючий осередок культури.

Мене звати Валентина

Моє життя тісно пов’язане з бібліотекою. Спочатку це було просто місце роботи, а з часом стало місцем, де я відчула себе на своєму місці. Я працюю в бібліотеці ім.О.Гончара за спеціальністю завідувач господарським відділом. Моя робота не завжди помітна для відвідувачів, але дуже важлива: стежити за порядком, затишком, теплом і тим, щоб у бібліотеці завжди було комфортно і працівникам, і читачам. Мені приємно знати, що завдяки моїй праці цей простір живе, дихає й приймає людей.

З кожним днем, проводячи час серед книжок, я почала відчувати, що бібліотека для мене — це щось більше, ніж просто робота. Тут особлива атмосфера: тиша, наповнена змістом, сторінки, які зберігають мудрість поколінь, і люди, які приходять по знання, натхнення чи просто спокій. Саме тоді в мені з’явилося бажання розвиватися далі й стати бібліотекарем не лише за покликанням, а й за освітою.

Я вирішила піти вчитися на бібліотекаря до Херсонського фахового коледжу культури і мистецтв. Це рішення було не легким, адже поєднувати роботу й навчання завжди непросто. Але я не злякалася труднощів. Зараз я одночасно працюю й навчаюся онлайн. Навчання потребує самодисципліни, терпіння й відповідальності, але я відчуваю, що рухаюся у правильному напрямку. Кожна нова тема, кожне завдання відкриває для мене світ бібліотечної справи з іншого боку.

Бувають дні, коли втома дається взнаки, але тоді я згадую, заради чого починала. Я хочу рости, бути корисною, розуміти свою справу глибше й робити внесок у культурне життя бібліотеки. Для мене це не просто професія — це шлях, який я обрала серцем.

Моє життя сьогодні — це поєднання праці, навчання й мрій. Я пишаюся тим, що не стою на місці, що навчаюся новому й не боюся змін. Я вірю, що всі мої зусилля обов’язково дадуть плоди, а бібліотека й надалі залишатиметься важливою частиною мого життя та моєї душі

Я Тетяна Коваленко. Моє рішення вступити до Херсонського фахового коледжу культури і мистецтв на спеціальність бібліотечна та архівна справа було свідомим і логічним продовженням професійного шляху. З 2017 року я працюю бібліотекарем і щодня переконуюся, що ця сфера потребує не лише любові до книги, а й глибоких фахових знань.  Навчання стало для мене способом поглибити практичний досвід, систематизувати знання та подивитися на професію ширше. Поєднувати роботу і навчання вдається завдяки чіткому плануванню часу, відповідальності та щирій зацікавленості у результаті. Отримані теоретичні знання я одразу застосовую в щоденній роботі, що робить навчальний процес живим і корисним. Саме поєднання практики й навчання дало мені відчуття впевненості у правильності обраного шляху та бажання розвиватися в цій галузі й надалі.

Моя дорога до бібліотеки

Мене звуть Наталія. До війни я жила у селищі Антонівка Херсонського району. Моє життя було простим і зрозумілим: школа, навчання, професія кулінара-кондитера, робота, родина. Я вийшла заміж, стала мамою двох чудових дітей — доньки та сина. Ми будували плани, мріяли й жили, не уявляючи, що одного дня все це може зруйнуватися.

Коли для України й для кожного з нас настав чорний день, я була вдома з дітьми. Потім — окупація. Страх, невизначеність, тиша, яка тиснула сильніше за вибухи. Це був час, коли головним було — вберегти дітей і вистояти.

Після деокупації ми з родиною були змушені виїхати. Нашим новим прихистком стало село Клапая. Там почалося наше нове життя — з нуля, без впевненості, але з надією.

Саме там знайомі запропонували мені роботу в сільській бібліотеці. Я не була бібліотекарем за освітою і чесно запитувала себе: чи зможу? чи впораюся? Але я ризикнула. І цей крок змінив мене.

Бібліотека стала місцем, де я знову почала відчувати себе потрібною. Згодом з’явилася можливість навчатися, і я не дозволила собі її втратити. Сьогодні я студентка коледжу за спеціальністю «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа». Поєднувати роботу, навчання і родину — дуже складно. Бувають дні, коли сил майже не лишається. Але є внутрішнє відчуття, що я на правильному шляху.

До війни я дуже любила читати. Під час окупації та після неї книга відійшла на другий план — не було ні часу, ні спокою. І лише бібліотека знову повернула мені читання. Книга стала тихою розмовою з собою, способом зцілення і опори.

Найбільша цінність моєї роботи — це люди. Розмови, посмішки, довіра, зустрічі з тими, хто теж любить читати й шукати світло навіть у темні часи. Я бачу, як бібліотека стає місцем зустрічі, підтримки й тепла — і я щаслива бути частиною цього.

Моя історія — це історія про втрати й початки, про страх і сміливість, про віру в себе. Війна змінила наше життя, але не зламала. Вона навчила цінувати кожен шанс, кожну сторінку й кожен новий день.